Сценарій позакласного заходу,

приуроченого до Дня писемності та мови

«Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик

до душі…»

Підготувала

учитель української мови та літератури

Пултівецької СЗШ І-ІІІ ступенів

Хавтирко Світлана Іванівна

«Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…» Сценарій свята поезії, приуроченого до Дня української писемності та мови

Звучить пісня «Рідна материнська мова», на її фоні читається поезія Олександра Олеся «О слово рідне, орле скутий»

Ведучий 1.

Доброго дня вам, шанувальники рідного слова!

Ведучий 2.

Доброго дня усім, хто прийшов на нашу сьогоднішню зустріч!

Ведучий 1.

Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі – нашій Україні!

Ведучий 2.

Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут коріння роду українського. І де б не були, хвилюємося до сліз, зачувши рідне слово.

Ведучий 1.

Шановні учні, батьки, учителі!

Запрошуємо вас на слово щире, на свято наше – торжество рідного слова, мови, поезії!

Ведучий 2.

Хай же сьогоднішнє свято відкриє перед вами розум, мудрість, гумор нашого талановитого народу!

Ведучий 1.

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих – рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

сурма походу світанкова.

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

Ведучий 2.

Сьогодні, 9 листопада, ми святкуємо день української писемності та мови. До вашої уваги невелика розповідь про цей день.

Учень 1.

Мова – краса спілкування.

Учень 2.

Мова – як сонце ясне.

Учень 1.

Мова – то предків надбання.

Учень 2.

Мова – багатство моє.

Учень 1.

Мова – то чиста криниця,

Де б’є, мов сльоза джерело.

Учень 2.

Мова – то наша світлиця,

Вона – як добірне зерно.

Учень 1.

Мова – державна перлина,

Нею завжди дорожать.

Учень 2.

Без мови немає країни,

Мову, як матір любіть.

Учень 1.

Із святом вас, шановні добродії, шанувальники рідного слова.

Учень 2.

Рідна мова!

Учень 1.

Мудра Берегине!

Учень 2.

Пресвята Богородице!

Учень 1.

Судилась їй терниста дорога!

Учень 2.

Вона як Україна, дивиться у душу кожного з нас очима рідної

мами, батьківським словом промовляє до нашого серця.

Учень 1.

Слово рідної мови, увінчане терновим вінком страждання, не

раз топтане і зневажене.

Учень 2.

Заборонене і зганьблене.

Учень 1.

Зраджене і забуте.

Учень 2.

Щоразу воскресало, аби відродитися у терновому вінку

страждання, краси і слова.

Учень 1.

Терниста дорога стелилась нашій мові, але вона піднімалася з

колін, розвивалася, квітла.

Учень 2.

У листопаді 1997 р. був виданий указ Президента України "Про День української писемності та мови".

Учень 1.

 У ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця

Учень 2.

У День української писемності та мови:

покладають квіти до пам’ятника Несторові Літописцю;

відзначають найкращих популяризаторів українського слова;

заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою;

Учень 1.

Стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика

В бібліотеках презентують книжкові виставки до свята

Ведучий 1.

Перші слова… Вони з матусиної колискової, бабусиної легенди. Саме вони відкривають дитині безмежний світ зеленої діброви – мови.

Ведучий 2.

Мова – спів, мова – казка. У мові – сиві віки та юний прийдешній день.

Для вас звучить поезія Ліни Костенко «Як пощастило дівчинці в сімнадцять».

Ведучий 1.

Людина не може жити одна. Дійсно, кожна людина: дитина, дорослий, в літах – є унікальним створінням, неповторним і загадковим. І як говорив В. Симоненко, потрібно «спішити жити». Але як? Що потрібно для того, щоб не просто жити – існувати, а жити з насолодою?

Ведучий 2.

Потрібне вміння спілкуватися. Найбільше щастя і радість людська – спілкування з іншими людьми. Уміння співіснувати один з одним, миритися з неминучими розбіжностями поглядів, стилів життя. І обов’язково залишити по собі добрий слід. Не вчинити найстрашнішого гріха – образити людину, ошукати їй душу.

Ведучий 1.

Поезія «Життя іде і все без коректур» Ліни Костенко.

Ведучий 2.

Поезія ніби пісня звучить, а коли звучить пісня, то це усім приємно.

Пісня «Україна»

Ведучий 1.

Кожній людині потрібно, щоб її розуміли, дозволяли бути собою, визнавали її гідність, цінували її самобутні прояви, симпатизували їй, захоплювалися нею. Це – дорослій, а дитині – щоб були батьки, які б піклувалися про неї, любили, захищали від лихого.

Ведучий 2.

Новела Василя Симоненка «Кривда».

Ведучий 1.

Кожному народу, кожній людині зокрема дорогі не тільки сім’я, батьки, родичі. Дорогою є і мова.

Ведучий 2.

Можливо, ви, ті, які сидите у цій залі, не відчували ще такого: як-то не чути протягом довгого часу своєї рідної мови. Адже це дуже важко і гнітюче, коли не чуєш того, до чого звик, чого нібито і не помічаєш.

Ведучий 1.

Пропонуємо ще раз насолодитися багатством, чарівністю, мелодійністю нашої мови, мудрістю, гумором нашого народу і послухати гуморески, які підготували наші учні.

Ведучий 2.

Дійсно, наш народ мудрий, веселий, оптимістичний. І уміє практично все, навіть сваритися. Але так, що заслухаєшся.

Ведучий 1.

Отож, запрошуємо вас поринути у чарівний світ героїв повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, який продемонструють нам учні 10 класу.

Ведучий 2.

Усе починається в житті з любові! Яка висока та прекрасна мудрість у цих словах!  У кого з нас не бринить щемливо душа, коли вслухаємось у мудру, сердечну пісню, коли чуємо ніжні, поетичні слова? У такі хвилини хочеться палко любити, вірити, сподіватися, прощати.

Ведучий 1.

Вашій увазі пропонується поезія І. Франка «Чого являєшся мені у сні?».

Ведучий 2.

Любов – не кара, але й не гра.

Вона не квітка, що зів’яне швидко.

Любов – це дар. І Бог сам вибира,

Хто заслужив оце пізнати диво.

Ведучий 1.

Поезія І. Франка «Тричі мені являлася любов».

Ведучий 2.

Кажуть, Бог створив чоловіка, щоб він творив добро на землі. Але для творчості потрібне натхнення. Як уособлення його з’явилася на світ жінка. Відтоді всі справи чоловіка залежать від жінки – на що вона надихне, те він і зробить.

Ведучий 1.

Зовсім, як у поезії Л. Костенко «Розкажу тобі думку таємну».

Ведучий 2.

Споконвіку було Слово! Слово тихе, сяйливе, Слово пророче, бо світить Україні крізь морок віків.

Ведучий 1.

Слово живе, бо зародилося  в любові. Слово сильне, бо зросло на вірі.

Ведучий 2.

Слово віще, чесне, заповітне, бо покликане здобути волю.

Ведучий 1.

Слухаймо це Слово душею, бо воно із пісні народу виспівалося, із душ синів і дочок країни вияснилось, як молитва і сповідь у святу годину.

Ведучий 2.

Слово поетичне  не значок, не символ – це вогонь, що турботливо передається з роду в рід для найвищого, повного довершення.

Ведучий 1.

Поезія Л. Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать».

Ведучий 2.

Мова наша, мова - пісня стоголоса:
Нею мріють весни, нею плаче осінь.
Нею марять зими, нею кличе літо,
В ній криваві рими, сльози "Заповіту"

Ведучий 1.

Я без тебе, мово, - без зерна полова,
Соняшник без сонця, без птахів діброва.
Як вогонь, у серці я несу в майбутнє
Незгасиму мову, слово незабутнє.

Ведучий 2.

Бережіть найцінніший скарб народу – рідну мову!

Ведучий 1.

Бо лише з нею ми залишимося нацією – українцями!

Разом:

Дякуємо за увагу!

Додаток

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

ЛІНА КОСТЕНКО

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

ЛІНА КОСТЕНКО

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш - то уже навіки.

Симоненко Василь

КРИВДА

Новела

 У Івася немає тата.

 Не питайте тільки чому.

 Лиш від матері ласку знати

 Довелося хлопчині цьому.

 Він росте, як і інші діти,

 І вистрибує, як усі.

 Любить босим прогоготіти

 По ранковій колючій росі.

 Любить квіти на луках рвати,

 Майструвати лука в лозі,

 По городу галопом промчати

 На обуреній, гнівній козі.

 Але в грудях жаринка стука,

 Є завітне в Івася одно -

 Хоче він, щоб узяв за руку

 І повів його тато в кіно.

 Ну, нехай би смикнув за вухо,

 Хай нагримав би раз чи два,-

 Все одно він би тата слухав

 І ловив би його слова...

 Раз Івась на толоці грався,

 Раптом глянув - сусіда йде...

- Ти пустуєш тута,- озвався,-

     А тебе дома батько жде-

     

     Біг Івасик, немов на свято,

     І вибрикував, як лоша,

     І, напевне, була у п'ятах

     Пелюсткова його душа.

     

     На порозі закляк винувато,

     Але в хаті - мама сама.

     - Дядько кажуть, приїхав тато,

     Тільки чому ж його нема?..

     

     Раптом стало Івасю стидно,

     Раптом хлопець увесь поблід -

     Догадався, чому єхидно

     Захихикав сусіда вслід.

     

     Він допізна сидів у коноплях,

     Мов уперше вступив у гидь,

     З оченят, від плачу промоклих,

     Рукавом витирав блакить.

     

     А вночі шугнув через грядку,

     Де сусідів паркан стирчав,

     Вибив шибку одну з рогатки

     І додому спати помчав...

     

     Бо ж немає тим іншої кари,

     Хто дотепи свої в іржі

     Заганяє бездумно в рани,

     У болючі рани чужі...

І. Нечуй-Левицький

«Кайдашева сім'я».

 Сварка за сміття

Автор: раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. (Мелашка вийшла). Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу.

Мотря: — Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки!

(Мотря вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою. Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття розкидане геть попід її призьбою й по призьбі.)

Мелашка: — Хто це порозкидав сміття?

Мотря: — Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую

Мелашка: — А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа. (Мелашка почала змітати сміття докупи до порога)

Мотря: — Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити!

Мелашка: — Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки.

Мотря: — Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не робила.

Мелашка: — А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі!

(Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на сіни, на вікна)

Мотря: — То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала?

Мелашка: — Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на!

 (Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук)

Мелашка: — Гвалт! Гвалт! Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?!

 (З хати вибігла Кайдашиха з кочергою в руках і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила, кочерга потрапила в Мотрине вікно. З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх.)

Мотря: — Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати.

Карпо: — Чи ви показились, чи знавісніли? Хто це розбив вікно?

 Мотря: — Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! (Мотря почала хапати рукою сміття і кидати на Мелашчину хату)

Кайдашиха: — Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, — крикнула (Кайдашиха погналась за Мотрею) Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею

 Мотря: — Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду.

 Кайдашиха: — Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату.

Волосний: — Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна.

Франко Іван

"Чого являєшся мені у сні?.."

"Чого являєшся мені у сні?.."

 Чого  являєшся  мені 

 У  сні? 

 Чого  звертаєш  ти  до  мене 

 Чудові  очі  ті  ясні, 

 Сумні, 

 Немов  криниці  дно  студене? 

 Чому  уста  твої  німі? 

 Який  докір,  яке  страждання, 

 Яке  несповнене  бажання 

 На  них,  мов  зарево  червоне, 

 Займається  і  знову  тоне 

 У  тьмі? 

 Чого  являєшся  мені 

 У  сні? 

 В  житті  ти  мною  згордувала, 

 Моє  ти  серце  надірвала, 

 Із  нього  визвала  одні 

 Оті  ридання  голосні  — 

 Пісні. 

 В  житті  мене  ти  й  знать  не  знаєш, 

 Ідеш  по  вулиці  —  минаєш, 

 Вклонюся  —  навіть  не  зирнеш 

 І  головою  не  кивнеш, 

 Хоч  знаєш,  знаєш,  добре  знаєш, 

 Як  я  люблю  тебе  без  тями, 

 Як  мучусь  довгими  ночами 

 І  як  літа  вже  за  літами 

 Свій  біль,  свій  жаль,  свої  пісні 

 У  серці  здавлюю  на  дні. 

 О  ні! 

 Являйся,  зіронько,  мені! 

 Хоч  в  сні! 

 В  житті  мені  весь  вік  тужити  — 

 Не  жити. 

 Так  най  те  серце,  що  в  турботі, 

 Неначе  перла  у  болоті, 

 Марніє,  в'яне,  засиха,  — 

 Хоч  в  сні  на  вид  твій  оживає, 

 Хоч  в  жалощах  живіше  грає, 

 По-людськи  вільно  віддиха, 

 І  того  дива  золотого 

 Зазнає,  щастя  молодого, 

 Бажаного,  страшного  того 

 Гріха!

Іван Франко

ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЬ ЛЮБОВ

      

      

      Тричі мені являлася любов.

      Одна несміла, як лілея, біла,

      З зітхання й мрій уткана, із обснов

      

      Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

      Купав її в рожевих блисках май,

      На пурпуровій хмарі вранці сіла

      

      І бачила довкола рай і рай!

      Вона була невинна, як дитина,

      Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

      

      Явилась друга - гордая княгиня,

      Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

      Таємна й недоступна, мов святиня.

      

      Мене рукою зимною вона

      Відсунула і шепнула таємно:

      "Мені не жить, тож най умру одна!"

      

      І мовчки щезла там, де вічно темно.

      Явилась третя - женщина чи звір?

      Глядиш на неї - і очам приємно,

      

      Впивається її красою зір.

      То разом страх бере, душа холоне,

      І сила розпливається в простір.

      

      Спершу я думав, що бокує, тоне

      Десь в тіні, що на мене й не зирне, -

      Та враз мов бухло полум'я червоне.

      

      За саме серце вхопила мене,

      Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,

      І смокче кров, і геть спокій жене.

      

      Минали дні, я думав: наситилась,

      Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!

      Вона й мене на хвилю не пустилась,

      

      Часом на груді моїй задріма,

      Та кігтями не покида стискати;

      То знов прокинесь, звільна підійми,

      

      Півсонні вії, мов боїться втрати,

      І око в око зазира мені.

      І дивні іскри починають грати

      

      В її очах - такі яркі, страшні,

      Жагою повні, що аж серце стисне.

      І разом щось таке в них там на дні

      

      Ворушиться солодке, мелодійне,

      Що забуваю рани, біль і страх,

      В марі тій бачу рай, добро єдине.

      

      І дармо дух мій, мов у сіті птах,

      Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

      Як стелиться мені в безодню шлях

      

      І як я ним у пітьму помандрую.

Ліна Костенко

Розкажу тобі думку таємну...

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Гуморески П. Глазовий

Наші хлопці

Іде вуйко Хрещатиком -

Приїжджа людина.

Запитує у зустрічних:

- А котра година?

Перехожі пробiгають,

Позиркують скоса.

Той рукою вiдмахнеться,

Той відверне носа.

А тут раптом двоє негрів

Вийшли з гастроному.

Один глянув на годинник:

- Зараз чверть на сьому.

Вуйко низько поклонився.

- Дякую, шановнi!

Значить, є ще у столиці

Україномовні.

Кухлик

Дід приїхав із села, ходить по столиці.

Має гроші - не мина жодної крамниці.

Попросив він:

- Покажіть кухлик той, що з краю.-

Продавщиця:

- Что? Чево? Я нє панімаю.

Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка.

- Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.-

Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:

- На Вкраїні живете й не знаєте мови.-

Продавщиця теж була гостра та бідова.

- У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.-

І сказав їй мудрий дід:

- Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда в моєї корови:

Має, бідна, язика і не знає мови.

СУПЕРЕЧКА

Матір звуть Елеонора, а батечка - Савка.

Синок у них підростає, ім'я йому Славка.

Батько щирий українець, мати - сибірячка.

- Нє говорі, - учить мати, - гавкаєт собачка.

Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.

Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.

Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!

Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?

- Прошу cлова вибирати, - насупився Савка. -

Це ти мене зараз лаєш, а собака - ГАВКА!

МОВА ВЕЛИЧАВА

Якщо в нашій безталанній мові

Набереться двісті тисяч слів,

То за кожне українське слово

Вже поклали сто голів...

Нашу мову величаву

Чуємо не всюди.

І не мова винна в цьому -

Винуваті люди.

Не вживеться щира мова

З кволими рабами,

В яких думка на припоні,

Язик за зубами.

У чиновницьких чуланах,

Де столи дубові,

Де неволя і сваволя,

Тісно нашій мові.

По крамницях та пивницях,

Де й повітря п'яне,

Гасне, в'яне слово наше

Степове, духмяне.

Не для "куплі" мова наша

І не для "продажі".

Не для того, щоб базікать

На ледачім пляжі.

Наше слово не ввібгати

У сухі трактати,

Щоб лакейством хліба кусень

Підло заробляти,

Щоб брехати, щоб дурити,

Забивати баки,

Позичаючи нахабно

Очі у собаки.

На зачовганих асфальтах,

Де смолою пахне,

Наше слово крила губить,

Наша мова чахне...